Державна податкова служба України в межах компетенції розглянула звернення на отримання індивідуальної податкової консультації щодо окремих питань пов’язаних із міжнародним обміном інформацією про підзвітні рахунки (далі – ІПК) та керуючись статтею 52 глави 3 розділу ІІ Податкового кодексу України (далі – ПК України) повідомляє таке.
19 серпня 2022 року ДПС підписала Багатосторонню угоду компетентних органів про автоматичний обмін інформацією про фінансові рахунки (далі – Багатостороння угода CRS), яка забезпечує можливість щорічного автоматичного обміну інформацією про визначені види фінансових рахунків між компетентними органами юрисдикцій, які є сторонами вказаної угоди.
Для забезпечення приєднання України до системи міжнародного обміну інформацією про фінансові рахунки відповідно до Багатосторонньої угоди CRS 20 березня 2023 року Верховною Радою був прийнятий Закон України № 2970-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо імплементації міжнародного стандарту автоматичного обміну інформацією про фінансові рахунки», який набрав чинність 28 квітня 2023 року (далі – Закон 2970).
Закон 2970 вніс зміни до ПК України та доповнив його новою статтею 393, яка регулює права та обов’язки фінансових агентів, їх клієнтів (власників врахунків) та контролюючих органів (ДПС) у зв’язку зі збором інформації про фінансові рахунки та автоматичного обміну цією інформацією з державами-партнерами за Багатосторонньою угодою CRS.
Законом вводиться новий термін «Загальний стандарт звітності CRS», який, як і Багатостороння угода містить пряме посилання на документ ОЕСР, включаючи коментар до Стандарту.
Відповідно до підпункту 393.1.4 статті 393 ПК України, Міністерство фінансів України встановлює порядок застосування Загального стандарту звітності CRS.
Міністерством фінансів України з метою виконання вимог підпункту 393.1.4 статті 393 ПК України 26.05.2023 видало наказ № 282, який був зареєстрований Міністерством юстиції України 29.06.2023 № 1090/40146 «Про затвердження Порядку застосування загального стандарту звітності та належної перевірки інформації про фінансові рахунки (Common Standard on Reporting and Due Diligence for Financial Account Information) (далі – Порядок). Правила Порядку включають положення розділів I-VIII Загального стандарту звітності CRS з урахуванням змін та доповнень, допустимих або передбачених зазначеним стандартом.
У своєму зверненні платник податків повідомив, що практична необхідність в отриманні податкової консультації пов’язана із складністю застосування норм ПК України та необхідністю формування чіткого розуміння обсягу податкових обов’язків, що виникли внаслідок імплементації міжнародних стандартів автоматичного обміну про фінансові рахунки.
Враховуючи вищевикладене, платник податків просить надати індивідуальну податкову консультацію з наступних питань:
Чи є ризикова Страхова компанія, яка проводить виплати страхового відшкодування щомісячними платежами відповідно до умов договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів «визначеною страховою компанією?
Чи підпадає договір страхування ОСЦПВ (включаючи «зелена картка»), під поняття «договір ануїтету», в розумінні ПК України, Закону 2970 та Угоди?
Чи потрібно подавати звітність передбачену Законом 2970, щодо виплат страхових відшкодувань по договорам страхування ОСЦПВ (включаючи «зелена картка»), які здійснюються розстроченими щомісячними платежами.
Щодо питання 1:
Відповідно до підпункту 14.1.2571 пункту 41.1 статті 14 ПК України, фінансовим агентом є будь-яка особа (крім фізичної особи), яка відповідає визначенню підзвітної фінансової установи України, у значенні, наведеному в Угоді FATCA, та/або підзвітної фінансової установи відповідно до Багатосторонньої угоди CRS та Загального стандарту звітності CRS, та яка відповідно до ПК України та інших актів законодавства, ухвалених на виконання положень Угоди FATCA та Багатосторонньої угоди CRS, зобов’язана застосовувати заходи належної комплексної перевірки до фінансових рахунків, подавати звіт про підзвітні рахунки до контролюючого органу, виконувати інші обов’язки та нести відповідальність за порушення цих обов’язків у порядку, встановленому законом.
Згідно з підпунктом 393.1.2 пункт 393.1 статті 393 ПК України, для цілей Угоди FATCA та Багатосторонньої угоди CRS терміни, визначені ПК України, мають застосовуватися та тлумачитися з урахуванням Угоди FATCA, Багатосторонньої угоди CRS та Загального стандарту звітності CRS, відповідно у частині, в якій вони не суперечать Угоді FATCA та Загальному стандарту звітності CRS, залежно від того, для цілей якого міжнародного договору застосовується відповідний термін.
Відповідно до підпункту 14.1.591 пункту 14.1 статті 14 ПК України, термін «Загальний стандарт звітності CRS» означає загальний стандарт звітності та належної перевірки інформації про фінансові рахунки, який включає коментарі до нього (Common Standard on Reporting and Due Diligence for Financial Account Information (CRS), схвалений Радою Організації економічного співробітництва та розвитку 15 липня 2014 року (із змінами та доповненнями).
Норми статті 393 ПК України у частині виконання вимог Багатосторонньої угоди CRS та Загального стандарту звітності CRS застосовуються до осіб, які відповідають визначенню «підзвітна фінансова установа».
Відповідно до Розділу VIII Загального стандарту звітності CRS та глави 1 Розділу ІІ Порядку , термін «Фінансова Установа» означає будь-яку Фінансову Установу Юрисдикції-Учасниці, яка не є Непідзвітною Фінансовою Установою.
Термін «Фінансова Установа Юрисдикції-Учасниці» означає (i) будь-яку Фінансову Установу, яка є резидентом Юрисдикції Учасниці, але виключає будь-який відокремлений підрозділ цієї Фінансової Установи, який розташований за межами такої Юрисдикції-Учасниці, а також (ii) будь-який відокремлений підрозділ Фінансової Установи, яка не є резидентом Юрисдикції Учасниці, якщо такий відокремлений підрозділ розташований у такій Юрисдикції-Учасниці.
Термін «Фінансова Установа» означає Кастодіальну Установу, Депозитарну Установу, Інвестиційну Компанію або Визначену Страхову Компанію.
Для цілей Загального стандарту звітності CRS, усі юридичні особи є «Організаціями». Якщо організація відповідає визначенню хоча б одного виду Фінансової Установи, їй потрібно проаналізувати, чи вона не підпадає під виключення, а саме, чи наявні підстави для її визнання Непідзвітною Фінансовою Установою. Якщо таких підстав немає, Фінансова Установа є Підзвітною і зобов’язана стати на облік в ДПС відповідно до правил підпункту 393.3 статті 393 ПК України та виконувати інші обов’язки Підзвітної Фінансової Установи.
Термін «Визначена Страхова Компанія» означає будь-яку Організацію, яка є страховою компанією (або холдинговою компанією страхової компанії), яка укладає або зобов’язана здійснювати платежі відповідно до Договору Страхування з Викупною Сумою або Договору Ануїтету.
Відповідно до пункту 27 Коментаря до розділу VIII Загального стандарту звітності CRS, «страхова компанія» є Організацією (і), яка регулюється як страховий бізнес відповідно до законів, нормативно-правових актівабо практики будь-якої юрисдикції, в якій ця Організація здійснює свою комерційну діяльність; (іі) валовий дохід якої (наприклад, валова сума страхових премій і валовий дохід від інвестицій), одержаний від страхування, перестрахування та Договорів Ануїтету за попередній календарний рік перевищує 50 % від загального валового доходу за такий рік; або (ііі) сукупна вартість активів якої, пов’язаних зі страхуванням, перестрахуванням та Договорами Ануїтету, на будь-який момент попереднього календарного року перевищує 50 % від загальної суми активів на будь-який момент впродовж такого року.
З урахуванням зазначеного, для цілей Загального стандарту звітності CRS страховою компанією є страховики, які здійснюють страхову діяльність на території України відповідно до Закону України від 7 березня 1996 року № 85/96-ВР «Про страхування» .
Для того щоб класифікувати страхову компанію (страховика) як «Визначену Страхову Компанію» для цілей Загального стандарту звітності CRS необхідно виконання однієї з наступних умов:
1) Страховик сам укладає Договори Страхування з Викупною Сумою або Договори Ануїтету (тобто необов’язково, щоб страховик укладав обидва види договорів);
2) Страховик (або його холдингова компанія) зобов’язаний здійснювати платежі відповідно до Договору Страхування з Викупною Сумою або Договору Ануїтету.
Відтак, визначення страховика як Фінансової Установи (Визначеної Страхової Компанії) для цілей Стандарту прямо випливає з виду страхових послуг (продуктів), які він надає, або з наявності зобов’язання здійснювати виплати за такими продуктами.
Визначеною Страховою Компанією є лише той страховик, який веде «Фінансові Рахунки», види яких визначені Загальним стандартом звітності CRS. Фінансовими Рахунками є «Договір Страхування з Викупною Сумою» або «Договір Ануїтету».
Відповідно до п. С(7) Розділу VIII Загального стандарту звітності CRS та глави 3 Розділу ІІ Порядку, термін «Договір Страхування з Викупною Сумою» означає договір страхування (відмінний від договору перестрахування збитків між двома страховими компаніями), що має Викупну Суму. Водночас, термін «Викупна Сума» означає більше з наступного: (і) суму, яку власник полісу має право отримати у разі відмови або розірвання договору (визначену до вирахування штрафу за дострокове припинення договору страхування або заборгованості за кредитом), (іі) та суму, у межах якої власник полісу може отримати кредит від страховика відповідно до або на підставі договору.
Термін «Викупна Сума» не включає суму, що підлягає сплаті за Договором Страхування: 1) виключно у разі смерті особи, застрахованої за договором страхування життя; 2) як відшкодування у разі тілесних ушкоджень або хвороби або інше відшкодування, що забезпечує компенсацію економічної шкоди, понесеної внаслідок настання страхової події; 3) як відшкодування раніше сплаченої премії (за вирахуванням вартості страхових витрат, незалежно від того, чи їх фактично призначено, чи ні) за Договором Страхування (іншого, ніж інвестиційного страхування життя, або договору ануїтету) через анулювання або розірвання договору, зменшення суми зобов’язань протягом строку дії договору або у зв’язку з перерахунком суми премії через технічні помилки тощо; 4) як дивіденди власнику полісу (крім дивідендів у разі припинення) за умови, що такі дивіденди відносяться до Договору Страхування, згідно з яким здійснюються виключно виплати, описані в абзаці 2; або 5) як повернення авансової премії або депозиту премій за Договором Страхування, за яким премія сплачується щонайменше щороку, якщо сума авансової премії або депозиту премій не перевищує розмір наступної річної премії, яка повинна бути сплачена за договором.
Отже, якщо Викупна Сума за договором страхування повністю складається з вище перелічених видів виплат, то для цілей Стандарту Викупна Сума дорівнюватиме нулю, а отже відповідний Договір Страхування не матиме Викупної Суми, а тому не буде фінансовим рахунком для цілей Стандарту. Договір страхування, який не є договором ануїтету, та який не має Викупної Суми не підлягає належній комплексній перевірці за правилами Стандарту.
Якщо договір страхування життя має накопичувальну складову, такий договір буде мати Викупну Суму та відповідно вважатиметься «Договором Страхування з Викупною Сумою».
Відповідно до пунктів 26-29 коментаря до розділу VIII Стандарту, більшість компаній зі страхування життя зазвичай вважатимуться Визначеними Страховими Компаніями. Організації, які не укладають Договори Страхування з Викупною Сумою або Договори Ануїтету, і не зобов’язані здійснювати платежі відповідно до умов таких договорів, так само як і більшість компаній, що не займаються страхуванням життя, більшість холдингових компаній страхових компаній, і страхові брокери не будуть Визначеними Страховими Компаніями.
Отже страховики, які здійснюють страхування життя, можуть вважатись Визначеними Страховими Компаніями виключно якщо вони або самі укладають Договори Страхування з Викупною Сумою або Договори Ануїтету, або якщо вони зобов’язані здійснювати за ними виплати.
Таким чином, страхова компанія виключним видом діяльності якої є надання послуг щодо страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів відповідно до вимог Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01.07.2004 № 1961-IV (далі – Закон № 1961-IV) не є Визначеною Страховою Компанією в розумінні цього терміну, визначеного Загальним стандартом звітності CRS, за умови,що страховик не укладає договори страхування життя, які відповідають визначенню «Договір Страхування з Викупною Сумою» або «Договір Ануїтету».
Щодо питання 2:
Відповідно до п. С(6) Розділу VIII Загального стандарту звітності CRS та глави 3 Розділу ІІ Порядку, термін «Договір Ануїтету» означає договір, згідно з умовами якого емітент зобов’язується здійснювати виплати протягом періоду часу, визначеного частково або в цілому, з урахуванням очікуваної тривалості життя однієї або декількох фізичних осіб.
Термін також включає договір, який вважається Договором Ануїтету згідно із законодавством, нормативною базою або практикою юрисдикції, у якій його було укладено, та згідно з яким емітент зобов’язується здійснювати виплати протягом визначеної кількості років.
Звертаємо увагу на те, що друга частина (друге речення) у визначенні цього терміну повинна тлумачитись з урахуванням першої частини, яка вказує на те, що ануїтетні виплати за договором повинні визначатись повністю або частково з урахуванням очікуваної тривалості життя однієї або декількох фізичних осіб. Відтак, якщо договір страхування передбачає регулярні послідовні страхові виплати, але такі виплати не визначаються з урахуванням очікуваної тривалості життя (не пов’язані зі страхуванням життя), то відповідний договір не вважається «Договором Ануїтету» та Фінансовим Рахунком для цілей Загального стандарту звітності CRS.
Водночас, відповідно до пункту 1(v) статті 1 Угоди FATCA термін «договір ануїтету» означає договір, згідно з умовами якого одна сторона зобов’язується здійснювати виплати протягом періоду часу, визначеного частково або в цілому, очікуваною тривалістю життя однієї або декількох осіб. Термін також включає договір, який вважається договором ануїтету згідно з законодавством, нормативною базою, або практикою юрисдикції, у якій його було укладено та згідно з яким одна зі сторін зобов’язується здійснювати виплати протягом визначеної кількості років.
Слід зазначити, що відповідно до норм Закон № 1961-IV, об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу. Крім того, при укладенні договорів обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності, очікувана тривалість життя страхувальників не враховується.
Таким чином, враховуючи норми Загального стандарту звітності CRS, Порядку та Угоди FATCA, якими визначається однаковий підхід до тлумачення терміну «договір ануїтету», що прямо випливає з текстів вищевказаних норм, необхідно зазначити, що договір страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів не є Фінансовим Рахунком для цілей Загального стандарту звітності CRS та Угоди FATCA навіть якщо за договором здійснюються ануїтетні страхові виплати у зв’язку зі смертю потерпілого.
Щодо питання 3:
Вимоги статті 393 ПК України, Загального стандарту звітності та Угоди FATCA поширюються лише на суб’єктів, які є фінансовими агентами (підзвітною фінансовою установою або звітною установою України залежно для цілей якої угоди застосовується визначення). Якщо страховик не є Визначеною Страховою Компанією (див. відповідь на питання 1) та не підпадає під визначення для іншого виду Фінансової Установи, то зобов’язання фінансового агента, у тому числі щодо подання звітності про підзвітні рахунки, у страховика не виникає.
Додатково зазначаємо, що на підставі підпункту 69.9 пункту 69 підрозділу 10 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК України було зупинено до 01.08.2023 перебіг строків, зокрема щодо надання контролюючими органами індивідуальних податкових консультацій.
Відповідно до пункт 52.2 статті 52 глави 3 розділу ІІ ПК України індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватись виключно платником податків, якому надано таку консультацію.
